ВЕЛЕМУ́ДРИЙ, а, е, заст. Дуже розумний. [Кассандра:] Я бачила, як молодик вродливий з веселим серцем на чужину плив, не посланцем народу велемудрим, не збройним вояком і не купцем (Л. Укр., II, 1951, 252); [Голоси (з академії):] Нехай живе Василько велемудрий, Нехай пишається, як маків цвіт (Крот., Вибр., 1959, 523); // ірон. Який претендує бути розумнішим, ніж є насправді. [Xрапко:] Бач, він [син] тепер розумний став, учений та велемудрий, — зазнався! Батько що? (Мирний, V, 1955, 139).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 317.