ВЕЛИКОМУ́ЧЕНИК, а, ч. 1. церк. Назва, яку дала церква тим християнам, що, за переказами, зазнали великих тортур за віру. Жабі поглядала на Гриця, мов черниця на якого великомученика (Досв., Вибр., 1959, 28).
2. перен. Той, хто прийняв тяжкі муки за свої переконання, свою діяльність. Де ж ти [М. Лєрмонтов]? Великомучениче святий? Пророче божий? (Шевч., II, 1953, 227); Зараз потрощиться поїзд і загинуть герої, великомученики, брати (Довж., І, 1958, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 320.