ВЕЛИЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок. 1. розм. Називатися згідно з чином, титулом, по батькові і т. ін. Ментом я звусь, Анхіала премудрого я величаюсь Сином і правлю тафійським народом (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 33).
2. Бути гордим, пишатися, хвалитися чим-, ким-небудь. Величався, не сміявся, думав — моя буде, Розраяли добрі люди, дівчини не буде! (Чуб., V, 1874, 423); Неначе правдою самою.., так в добрі і нещасні дні Я величався все тобою! (Фр., X, 1954, 69); — Тринадцять на спаса [Ользі] минуло, — гордо величалась мати (Кач., II, 1958, 23); * Образно. В лісі сосни величаються столітні (Забіла, Малим.., 1958, 20); // Поводитися зверхньо, зарозуміло, хвалькувато. Дарес тут дуже насміхався, Собою чванивсь, величався, Аж слухать сором всім було (Котл., І, 1952, 93); Він [пан Купа] .. бундючиться, величається, мов чумацька воша, супроти простих людей (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 219).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 322.