ВЕ́ЛЬМИ, присл. Дуже, в значній мірі. Стрів я діда вельми старого (Шевч., II, 1953, 62); Чи можна ж діячів таких, як ти, знайти? Їх вельми в нашім краї мало (Сам., І, 1958, 126); Гуде вітер вельми в полі, Реве, ліс ламає (Пісні та романси.., II, 1956, 23); — Причина вельми поважна, — заговорив зрештою Сорока (Руд., Вітер.., 1958, 348); // рідко. Багато. — О, бити б вас обох та бити. Горілочки не треба вельми пити (Гл., Вибр., 1957, 65).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 324.