ВЕРБА́, и́, ж. Дерево або кущ з гнучким гіллям, цілісними листками і зібраними в сережки одностатевими квітками. А над самою водою Верба похилилась (Шевч., II, 1953, 8); Хутірець обріс вербами та осокорами (Мик., II, 1957, 18).
∆ Плаку́ча верба́ — вид верби, що має довгі звисаючі гілки. З опущеним віттям стоять на острові старі плакучі верби (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 121).
◊ Ве́рби золоті́ росту́ть де, за ким — про недоладні, нерозумні дії кого-небудь. Де Хаброня ступить, там золоті верби ростуть (Н.-Лев., III, 1956, 258); На вербі́ гру́ші — безглузда вигадка, нісенітниця. — Ти розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть (Вовчок, І, 1955, 319).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 325.