ВЕРВЕ́ЧКА, рідко ВІРВЕ́ЧКА, и, ж. 1. Один з чотирьох мотузочків, на яких підвішена колиска. Учу й прясти, чепурною хазяйкою бути. У колисці мала дитина, — вона в мене знає, як заколихати злегка, за вервечки (Барв., Опов.., 1902, 435); Скрипить на вервечках колиска, І вітер по шибці шкребе (Мал., II, 1956, 126); Біля лежанки, на вузлуватих вірвечках, висить колиска (М. Ол., Леся, 1960, 49); // рідко. Мотузок. Погуляв, як собака на вервечці (Номис, 1864, № 12491).
2. перен. Ряд, валка кого-небудь, низка чого-небудь. І не сам гуляє Василь, а назбирає коло себе цілу вервечку таких, як і сам, школярів і пішли (Мирний, IV, 1955, 78); На станційку влетів чорний задимлений паровоз, тягнучи за собою вервечку опецькуватих цистерн (Загреб., Європа 45, 1959, 257).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 327.