ВЕ́РГА́ТИ, ве́рга́ю, ве́рга́єш, недок., ВЕ́РГНУТИ і ВЕ́РГТИ, гну, гнеш, док., перех. і неперех., розм. З силою кидати, шпурляти. Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища (Укр.. казки, 1951, 179); Дочка та батько німцям не здавались.. Гранатами вергали в ворогів (Рильський, Мости, 1948, 107); * Образно. [Калеб:] Та тяжко вергнуть каменя на брата! (Л. Укр., III, 1952, 80).
◊ Ве́рга́ти грома́ми (громи́) — гнівно розмовляти, загрожувати. Командуючий окупаційною армією мав підстави рвати й метати, мав причини вергати громи (Смолич, V, 1959, 617).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 327.