ВЕ́РЧИК, а, ч. 1. розм. Скручений жмут чого-небудь або що-небудь загорнене, згорнене; згорток. А Чіпка.. забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати… (Мирний, II, 1954, 53); Під очеретяними верчиками дорогоцінний скарб — сіль з далекого Криму (Рибак, Помилка.., 1956, 75); З паперового верчика він витяг дві печених картоплини (Собко, Звич. життя, 1957, 54).
2. діал. Плетений бублик.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 337.