ВЕСЕЛЕ́НЬКО. Присл. до веселе́нький. Лукина слухала й тільки веселенько осміхалась (Н.-Лев., III, 1956, 339); Веселенько заблищали огоньки у розчинених вікнах (Мирний, III, 1954, 148); // у знач. присудк. сл., кому. Самій тобі веселенько, а вдвох із любим чоловіком іще веселіше буде (Вовчок, І, 1955, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 339.