ВЕ́ТХИЙ, а, е. Такий, що руйнується, зотліває, витирається від часу, від тривалого існування, використання. Ветха старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною (Вас., Вибр., 1954, 269); [Ольга (читає):] Так слухай, Якове. Хата наша, де ти народився, стала дуже ветхою, солома на стрісі давно прогнила (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 13); Він зодягнений у селянську ветху одежину (Ю. Янов., IV, 1959, 239); // Дуже старий, знесилений глибокою старістю (про людину). Вже ветхий собі був старик і трохи недобачав (Морд., І, 1958, 41); Раптом помітила вона спереду на обочині шляху згорблену постать зовсім ветхої бабусі, що ледве-ледве човгала хворими ногами (Крот., Сини.., 1948, 326); // Який існує з давніх-давен; стародавній. Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово (Шевч., II, 1953, 328).
Ве́тхий заві́т — найдавніша, дохристиянська частина біблії. Віра його в святість ідеї ветхого й нового завіту катастрофічно захиталася (Ле, Міжгір’я, 1953, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 344.