ВИ́БРИК, у, ч. 1. Стрибок з відкиданням задніх ніг (про копитних тварин). Корова здоїлася без вибриків (Тют., Вир, 1964, 436); // Грайливий стрибок (про людей). [Панас Захарович:] Інший як складе [пісню], слова в душу просяться, а музика — хоч вибрики вибрикуй (Баш, П’єси, 1958, 140).
◊ З ви́бриком — із задоволенням, з радістю. — Клим чоловік неабиякий. За його кожна дівка піде з вибриком (Н.-Лев., III, 1956, 324).
2. перен. Раптова примха, безпідставна, непослідовна дія, нечемний вчинок, вислів. Грубі вибрики о. Василя Раїса приймала за об’яв енергії та непохитної волі (Коцюб., І, 1955, 331); — Побіг.., — сказав Федір Дмитрович, — не витримав твоїх вибриків, Олько, й утік! Це ж золотий хлопець! (Загреб., Спека, 1961, 69); Якого ще вибрику можна чекати від панночки Омірової, яка змінила благословенний Кам’янець-Подільський на холодний Іркутськ? (Стельмах, Хліб.., 1959, 291).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 356.