ВИБРИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок. 1. Раз у раз брикати, стрибати, відкидаючи задні ноги (про копитних тварин). Козенята.. вибрикували на довгих тонких ніжках (Донч., IV, 1957, 87); — Нічого, він [кінь] попасеться, вб’ється в тіло та ще й як вибрикуватиме! Як стригунець іржатиме! (Збан., Малин. дзвін, 1958, 36); // Раз у раз грайливо стрибати (про людей). На могилках пасуться вівці та часом вибрикують малі пастушки, граючи на сопілках (Н.-Лев., І, 1956, 111); Дивився [Мирон] на дітей, що в куряві бавились, вибрикували, і пригадувалось йому, може, недавнє минуле (Головко, І, 1957, 134).
2. перен., фам. Пустувати, поводити себе легковажно, мати раптові примхи. Вже за сорок молодиці, а вона — як дівчисько. Вередує. Вибрикує (Мур., Бук. повість, 1959, 204); // Почувати себе добре, бадьоро. — Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують? (Мирний, III, 1954, 102); Може, тобі аж нічогісінько, може, ти здорова і вибрикуєш собі, але я не можу задовольнитися тим "може" (Коцюб., III, 1956, 140).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 357.