ВИГУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ГУКНУТИ, ну, неш, док., перех. і неперех. Голосно викрикувати слово, фразу, видавати звук, що передає певне почуття. Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… (Мирний, II, 1954, 197); Вночі він спав тривожно, щось вигукував, стогнав (Мик., II, 1957, 184); Галя вигукнула: — Мамо! Ярмарок, ярмарок! О, ходім, мамочко, ой, ходім, сердечко, хутчій у ярмарок! (Вовчок, І, 1955, 303); Микола з своїми товаришами прибіг у порт і від здивування тільки вигукнув: — Ого! (Панч, II, 1956, 527).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 380.