ВИ́ДИВО, а, с., книжн. 1. Те, що видно, що сприймається зором. Нові простори в Ужгороді й Львові Очам відкрились видивом ясним (Рильський, Наша сила, 1952, 13); І не встигала Орися намилуватися, нагледітися, як річка вже міняла видива, там щось перелаштовувалося, творилося, шукало свої форми (Тют., Вир, 1964, 520); І сталось дивне видиво, нікому й не розказую.. Зійшла вона [дівчина] за вибалок, полку шляхи показує (Мал., І, 1956, 263); // Бачене, відтворене в свідомості, в уяві. Видиво пройдених шляхів невідступно стояло в них перед очима (Перв., Невигадане життя, 1958, 231).
2. Видіння; примара. [Калеб:] Учителю, сі видива страшні не на погибель, а на осторогу? Запевне ж так? (Л. Укр., III, 1952, 82); Ліг спати схвильований.. Страшні видива ввижалися уві сні (Ковінька, Кутя.., 1960, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 386.