ВИДНІ́ТИ, і́є, недок. 1. безос. Світати, розвиднятися. З-за лісу почало видніти, мов хто золотою кайомкою обшив чорне верхів’я дерева (Мирний, І, 1954, 172); Сурмач починає сурмити, швидко видніє надворі (Ю. Янов., IV, 1959, 63); // Світлішати. По стінах скрізь розвішані рушники, червоні-червоні, аж по хаті від них видніє (Вас., І, 1959, 81).
2. Те саме, що видні́тися. Геть далеко в морі кораблі видніють, Бачу здалеченька (Л. Укр., І, 1951, 66); З печери видніло сіре каміння та шматочок неба (Трубл., І, 1955, 156).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 389.