ВИДУ́МУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ДУМАТИ, аю, аєш, док. 1. перех. Вигадувати, придумувати щось, когось. І хлопець видумував шкодливі іграшки: то на баранах їздив, то телят лякав (Мирний, II, 1954, 113); // розм. Винаходити. Хто видумав кулі і карабіни і силу облічив розгону олова, сей не провадить війни (Стеф., III, 1954, 87); Опісля видумали люди піщаний годинник (Коцюб., III, 1956, 7).
◊ По́роху не ви́думає — не дуже здібний. Він якось виріс неначе і вилюднів за сей рік, хоч все-таки, певне, нового пороху не видумає… (Л. Укр., V, 1956, 245).
2. неперех. Говорити, описувати те, чого немає і не було. Чи правду Гапка казала, чи видумувала, — ніхто не скаже (Мирний, II, 1954, 103); [Ковшик:] Знаю. Краще нехай виведе [письменник] нас такими, які ми є, а то, як почне видумувати, гірше буде (Корн., II, 1955, 235).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 393.