ВИДЮ́ЧИЙ, а, е. Який бачить, має зір; зрячий. Видюче її [Солохи] око заіскрилося радістю, невидюче почало блимати (Мирний, І, 1954, 57); // у знач. ім. видю́чий, чого, ч. Йде видючий і сліпий, Та й каже видючий: "Ото, брате, синій гай! Ото ліс дрімучий!" (Рудан., Тв., 1956, 134); // Який дуже добре бачить. Але й там [на селі] видюче око адміністрації постерегло небезпечного злочинця (Коцюб., III, 1956, 34); Очі [у птиці] видючі — за тридев’ять земель бачить (Ю. Янов., І, 1954, 7).
◊ Видю́ча смерть, рідко — те саме, що Ви́ди́ма смерть (див. ви́ди́мий). Видючой смерті він боявся, Енея у ногах валявся, Просив живцем в неволю взять (Котл., І, 1952, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 394.