ВИКО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́КОТИТИ, очу, отиш, док., перех. 1. Котячи, витягати, діставати що-небудь звідкись. З підвалу почали викочувати бочки з вином (Кучер, Чорноморці, 1956, 336); Викотили людям бочонок горілки, меду (Стор., І, 1957, 186).
2. Вивозити звідки-небудь щось на колесах. Вантажник викочує тачку з вантажем (Мик., І, 1957, 43); На весілля товариство Вийде погуляти Та винесе самопали, Викотять гармату (Шевч., II, 1953, 182); Наймит викотив новий візок насеред двора (Н.-Лев., І, 1956, 75); З повітчини викотили віялку (Головко, II, 1957, 77).
3. розм. Широко розкривати, витріщати (очі). — Ми не невільники! — вигукнув турок Садик, викочуючи круті яйця очей на засмаглому обличчі (Тулуб, Людолови, І, 1957, 452); Вона стиснула кулаки, викотила очі, стиснула зуби і, стукаючи кулак об кулак, почала тупотіти ногами (Л. Янов., І, 1959, 324).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 413.