ВИ́КУВАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́кувати 1. Це був той дивний контакт, який виникає між справжніми друзями в роботі, єдність душ, викувана однаковим ставленням до життя, до товаришів, до подій (Собко, Срібний корабель, 1961, 235); * У порівн. Чорні стовбури тополь чорніли проти вогню, ніби викувані з заліза (Н.-Лев., II, 1956, 196).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 418.