ВИЛИ́СКУВАТИ, ує, недок., без додатка і чим. М’яко блищати, відсвічувати; лисніти. Вилискуючи на сонці, вороні коні швидко помчали по укатаній широкій дорозі на північний захід (Кочура, Зол. грамота, 1960, 51); Виорана земля чорніла, аж вилискувала, і тільки де-не-де несміло виглядали зелені листочки трави (Ткач, Черг. завдання, 1951, 143); Матроси стоять на юті, мов статуї. Їхні руки й обличчя вилискують бронзою (Кучер, Чорноморці, 1956, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 422.