ВИЛІ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ЛІПИТИ, плю, пиш; мн. ви́ліплять; док., перех. 1. Ліпити з глини, гіпсу і т. ін. скульптурні зображення живих істот, предметів. Не спиняючи розповіді, бере [Річард] глину і править далі, виліплюючи щось (Л. Укр., III, 1952, 20); Він прикрашав стіни і ззовні і всередині, виліплював прикраси дивні (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 525); Хомі хочеться негайно ж виліпити портрет оцієї стрункої, чарівної, запаморочливої особи [дівчини] (Ю. Янов., II, 1954, 205); // Ліпити що-небудь. — Он у тебе під стелею ластівки гніздо виліпили (Гончар, Тронка, 1963, 110).
2. перен. Впливаючи на кого-небудь, формувати його погляди, вдачу і т. ін. — Ти виліплював їхній характер, ти — скульптор дитячої душі (Донч., V, 1957, 295); [Федора:] З молодого, кажуть, як із воску, що схочеш, те й виліпиш (Вас., III, 1960, 143); Наш батечко ладнався виліпити з нього [Івана] зятя на свій смак (Кол., Терен.., 1959, 313).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 423.