ВИРИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́РИНУТИ і ВИ́РНУТИ, ну, неш, док. 1. Пірнувши, занурившись у воду, випливати на поверхню. Лебідь приплив до них і почав пірнати в воду: то пірнає, то виринає (Н.-Лев., III, 1956, 290); Чомга раптом пірнула і опинилась біля дітей .. і всі троє потонули в воді, проте зразу ж виринули (Досв., Вибр., 1959, 413); Кругла річ виринула з води (Ю. Янов., II, 1954, 94); Левко, доповзши до річки, кинувся з головою в хвилі, на мить вирнув. Почулись постріли, і він знову зник під водою… (Цюпа, Назустріч.., 1958, 349).
2. перен. Раптово, несподівано з’являтися. Виринають з темноти вогники, мигтять веселенько (Л. Укр., III, 1952, 473); Старшина на конях виринала то тут, то там з диму і покрикувала (Мак., Вибр., 1956, 497); Ось місяць вже, срібний та круглий, вирнув з-за скелі і став серед неба (Дн. Чайка, Тв., 1960, 174); Поїзд ішов на південь. Довга червона валка вагонів виринула з-за невеличкого узлісся (Донч., I, 1956, 479); З-за рогу виринули дві жіночі постаті (Кир., Вибр., 1960, 374).
◊ Як (на́че, немо́в і т. ін.) з-під (із) землі́ ви́ринути див. земля́.
3. діал. Витікати (про джерело). Ой у городі криниченька одна, да виринає холодная вода (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 469.