ВИСТАЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́СТАЧИТИ, чу, чиш, док. 1. чого і без додатка, безос. Бути достатнім для чого-небудь. — Чи вистачає ж вам на прожиток? — спитав Кміта (Н.-Лев., IV, 1956, 328); Водички з джерела лиш на потреби вжитку ледве вистачає (Ле, Міжгір’я, 1953, 102); Вистачило сили волі встати й сміливо йти вздовж річки навпростець через лінію ворожих постів (Трубл., І, 1955, 49).
2. перех. і без додатка, заст. Забезпечувати чимсь, давати, постачати щось у достатній кількості. Брат йому усе вистача, чого тільки треба (Кв.-Осн., II, 1956, 328); — А там ще [дочки] як почнуть вигадувати свої витребеньки.. Та все по моді.. Я тобі кажу, що на силу велику вистачаю! (Н.-Лев., І, 1956, 121); Я не обіцяю вистачити другу частину (Мирний, V, 1955, 360).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 500.