ВИ́ТЕРТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́терти. Витерта старанно матроськими щітками, вона [палуба] одсвічувала раннє сонце й ніби горіла вся (Епік, Тв., 1958, 300); Камінь підлоги витертий був до блиску тисячами ніг (Скл., Святослав, 1959, 38); // у знач. прикм. Потертий, виношений (про одяг). Та таки й одягнена [Явдоха]: очіпок, хоч він собі і зовсім витертий, самі нитки, а був колись парчевий (Кв.-Осн., II, 1956, 10); Крізь витерті рукави пошарпаної свитки світились лікті (Коцюб., І, 1955, 34); Над ліжком Кузьміна висів затертий, але ще акуратний шкіряний кашкет (Збан., Сеспель, 1961, 30); // у знач. прикм. Гладкий від частого тертя. Вони [моряки] зійшли на балкон і зупинилися в задумі, схилившись на витерті дерев’яні бильця (Кучер, Чорноморці, 1956, 434).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 509.