ВИ́ТЯЗЬ, я, ч., поет. Хоробрий воїн, герой, богатир. Бились витязі аж три цілих дні (Граб., II, 1959, 387); [Анна:] Під Вишгородом я На лебедів уранці полювала. Аж гульк, дивлюсь, із лісової мли Ватага суне витязів удалих З богатирем прегарним на чолі (Коч., III, 1956, 23); * У порівн. Наш рідний Севастополь! Над тобою нависли знову тучі у горах, і ти, мов витязь, вирушив до бою, перепинивши ворогові шлях (Гонч., Вибр., 1959, 158); // перен. Людина, яка відзначається небуденними, героїчними ділами. З нашим витязем донецьким (Честь і шана трударям!) І англійським, І бельгійським, І французьким, І німецьким Не зрівнятися майстрам (Уп., Про Донбас, 1950, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 524.