ВИ́ТІВКА, и, ж. 1. Вчинок, дія, вигадка, що виходить за межі звичайних норм. Муляр почав висміювати панську витівку (Вас., І, 1959, 90); Остання витівка княгині Ольги дуже роздратувала і вкрай розсердила імператора (Скл., Святослав, 1959, 143); Знайшов [Антін] стару шлею, зняв її, примірив до себе, закріпив посторонки, а Катерина тільки дивилася на його витівку (Чорн., Визвол. земля, 1950, 44); // Вигадка з метою обманути кого-небудь або нашкодити комусь. Оверко, Зінько на всякі витівки вдаються, якусь капость неодмінно встругнуть (Горд., II, 1959, 16).
2. Що-небудь сказане або зроблене для розваги, сміху; жарт, вигадка. Хвацький на витівки, та тупий до справи (Укр.. присл.., 1955, 390); Омелько вважав себе за надзвичайного коміка, і не раз увесь клас сміявся з його витівок (Донч., IV, 1957, 277); Коли б тільки не повсякденні витівки дівчат, яким неодмінно ото кортіло шарпнути його за чуба, бринькнути по губах і конче сховати під час обіду Мишунину ложку (Ю. Янов., II, 1954, 129).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 512.