ВИХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИХНУ́ТИ, ну, неш, док., розм. 1. Махати, хитати або маяти. Микола зняв шапку і вихав нею над головою (Н.-Лев., II, 1956, 232); Гілками вихає [молода акація] (Тич., II, 1957, 23); Батіг із свистом вихнув у повітрі й простягся через Карпову голову (Ле, Наливайко, 1957, 298); // Пересмикувати. - А це вам й по-жіночому! — гукає він знову, розпластується на воді, мов жаба, вихає спиною, перебирає ногами (Мирний, IV, 1955, 318).
2. Брикати, бити однією або обома задніми ногами (про копитних тварин). Зовні Рубін в цю хвилину був схожий на молодого стригуна, що, прищуливши вуха, наготувався вихнути (Сенч., Опов., 1959, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 525.