ВИХИЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ВИ́ХИЛИТИСЯ, люся, лишся, док. 1. Висуватися з чого-небудь або звідкись, з’являтися, показуватися назовні. Сам [Мемет] вихилявсь у двері, щоб одітхнути вогким холодком (Коцюб., І, 1955, 389); — Що там таке? — запитав він.., вихилившись через вікно (Кобр., Вибр., 1954, 208); За чорною книжковою полицею щось грюкнуло, і з-за неї вихилилася мала постать короткозорого Шибая (Ірчан, II, 1958, 46).
2. тільки недок. Згинатися в різні боки; звиватися. Не біжить [Галочка], а, мов рибонька, прудко пливе і рученятами не мота, а тільки вихиляється, мов той молоденький ясенок (Кв.-Осн., II, 1956, 321); Пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують — усі разом, як одно (Вас., І, 1959, 304); Коли я розповідаю щось, то обов’язково розмахую руками, вихиляюся всім тілом (Сміл., Сашко, 1957, 7).
3. діал. Вигинатися. А чого, коню, вихиляєшся? Чи я важко на тобі сидю? (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 526.