ВИХЛЮ́ПУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ХЛЮПАТИ, аю, аєш, док., перех. Виливати рідину різким рухом; розливати частинами з посудини, струшуючи під час носіння, перевезення. Прибігла Параска з одним відром додому, — тільки на дні зосталось: усю вихлюпала (Барв., Опов.., 1902, 111); — Гляди краще, щоб ряжанку не розтрусило, — відповіла жінка, — бо на такій дорозі якраз вихлюпаєш усю дощенту (Донч., VI, 1957, 308); // Виливати, вибирати воду з чого-небудь частинами. На високому пероні ходив чоловік, мітлою вихлюпував з вибоїн дощову воду (Кучер, Полтавка, 1950, 105); — Васильку, вихлюпай [воду] з човна! (Донч., V, 1957, 308); // Виливаючи, викинути разом з рідиною кого-, що-небудь. З боязні перед небезпекою прямолінійної тенденції англійський теоретик вихлюпує, як то кажуть, з ночов разом з водою і дитину (Літ. газ., 16.VI 1959, 2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 528.