ВИХОВА́ТЕЛЬ, я, ч. Людина, яка виховує, навчає дітей і молодь, прищеплює їм навики і правила поведінки, певні погляди. [Мотря:] Це миргородський полковник, вихователь гетьманича Юрася (Дмит., Навіки разом, 1950, 18); // Педагог, який стежить у певному закладі за поведінкою дітей і відповідно її спрямовує. Вихователь за столом роздає посвідчення, прикладає до їх печатку (Вас., III, 1960, 309); Праця всього колективу вихователів, учителів і адміністрації [дитячого] будинку спрямована лише на виховання, навчання і обслуговування дітей, у яких війна відняла батьків (Панч, В дорозі, 1959, 271); // Той, хто спрямовує силу свого впливу на виховання класу, суспільства і т. ін. в певному напрямі. Ленін був найкращим другом молоді, батьком і вихователем молодих робітників і селян (Біогр. Леніна, 1955, 225); Партія — єдино правильний вихователь, що застосовує до своїх дітей батьківську лагідність і одночасно залізні вимоги залізної дисципліни (Тич., III, 1957, 278).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 529.