ВИ́ЯВ, у, ч. Дія, процес, що робить явним, помітним стан, почуття, наміри і т. ін. Такі вияви селянського самосуду проривалися тоді досить часто (Фр., VIII, 1952, 383); І завагався Наливайко.. А може… може, і просити пробачення в гетьмана за вияв недовіри? (Ле, Наливайко, 1957, 393); Лариса не виривала своєї руки, боячись виказати, що вона надає його жестові якогось більшого значення, ніж простому виявові дружби (Руд., Остання шабля, 1959, 39); // Вираження чого-небудь; те, у що втілюються, виливаються якісь дії, стан, почуття, наміри тощо. Переяславська Рада була виявом волі українського народу поєднатися навіки з братнім народом російським (Рильський, III, 1956, 9); Її [Сахно] рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують (Смолич, І, 1958, 81).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 547.