ВЛАДИ́КА, и, ч., ц.-с. 1. уроч. Те саме, що воло́дар 2. Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики (Шевч., II, 1953, 292); [Микита:] Чим він людей отак причарував. Владика Русі, мудрий Ярослав… (Коч., III, 1956, 27).
◊ Своя́ рука́ — владика: а) про можливість чинити, вирішувати справи, розпоряджатися кимось; чимось на свій розсуд. — Пани вами, люди добрі, й так довго правили… поправитесь ще самії Все-таки своя рука — владика (Мирний, II, 1954, 268); Кожен наливав від щирості свого серця, власною рукою, а хто не знає, що своя рука — владика? (Коч., Вибр., 1953, 289); б) про необмежене свавілля.
2. Архієрей, митрополит. Дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, — і заборонив (Вовчок, I, 1955, 9); Носили темні до владики гуси, кури та індики (Укр.. присл.., 1955, 385).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 701.