ВНУЧА́ (ОНУЧА́, рідко УНУЧА́), а́ти, с. Зменш. до внук і вну́ка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє та кучеряве Своє маленькеє внуча (Шевч., II, 1953, 242); Хочеться старій бачити онуча (Мирний, IV, 1955, 43); І підростуть малі внучата На вольні, радісні жнива (Мал., II, 1956, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 710.