ВОРОХО́БИТИ, блю, биш; мн. ворохо́блять; недок., перех. і неперех. розм. 1. Те саме, що воруши́ти 1, 3. Суворий, посмикуючи борідку, ворохобив у пам’яті. накопичений досвід (Досв., Вибр., 1959, 252).
2. Те саме, що бунтува́ти. І як на вічах не раз велелюдних буває, коли там Заколот несамовитий повстане і чернь ворохобить, — Вже головешки летять і каміння, поблискує зброя (Зеров, Вибр., 1966, 225); Між ними прокинулась неприязнь і ворохобила тайком тут і там молоду, напівдику кров (Коб., II, 1956, 157).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 742.