ВУ́РКІТ, коту, ч. Несильне, низького тембру переливчасте звучання. У вуха вже линув одноманітний, сердитий вуркіт мотора (Донч., Зоряна фортеця, 1933, 44); До Острозького замку докотилися тривожні луни тих вуркотів землі (Ле, Україна, 1940, 98).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 788.