ВІДВОРО́ТНИЙ, а, е. 1. Який відштовхує від себе своєю поведінкою, зовнішнім виглядом і т. ін.; противний, гидкий, огидний. Як зненавиділа, то й дивитись не хоче на його — якийсь одворотний став він їй (Вас., І, 1959, 251); Григорій поклав ложку, їжа не йшла йому, стала відворотною, огидною (Епік, Тв., 1958, 109); Сам він [Потоцький] був людиною малокультурною, брутальною, а суміш побожності, розпусти і гордині робили його й зовсім одворотним (Панч, Гомон. Україна, 1954, 267).
2. заст. За повір’ями — який діє проти привороту (чарів). — Не діють корені наговорні, не діють трави одворотні. Жди, доню, горобиної ночі (Шиян, Баланда, 1957, 179).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 567.