ВІ́ДСІЧ, і, ж. 1. Рішучий опір кому-небудь. Відсіч ворогові на війні — з-поміж інших умов — вимагає від бійців швидкості й натиску (Тич., III, 1957, 176); Богун, не гаючись, готувався до відсічі (Кач., Вибр., 1953, 112).
2. Різка відповідь, гостре заперечення. [Милевський:] Знов помиляєтесь і на сей раз умисне, я не раз пробував остерігати і вас, і Ореста Михайловича, але стрівав завжди таку різку одсіч… (Л. Укр., II, 1951, 75); Ольга хоче йому заперечити. Шукав в пам’яті якоїсь гострої відсічі (Вільде, Опов., 1954, 72).
◊ Дава́ти (да́ти) ві́дсіч: — а) чинити рішучий опір, відбивати напад. Війни не хочемо ми мати, але завжди готові нещадну відсіч ворогам дати (Укр.. присл.., 1955, 402); б) різко відповідати, гостро заперечувати. Ми, звісно, дали йому відсіч, вилаяли (Донч., V, 1957, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 638.