ВІДЧАЮ́ГА, и, ч. і ж., розм. Смілива, хоробра людина, здатна на вкрай ризиковані вчинки. І нічого він не боїться, ніякого страху не знає — одно слово, одчаюга (Хотк., І, 1966, 85); Серед хлопчаків було чимало одчаюг, які розгвинчували снаряди, підривали міни, розкладали ватри з толу (Ю. Янов., Мир, 1956, 218); Вмів Свирид промчати селом,.. як вихор полем. Дивлячись, залюбуєшся: відчаюга (Колг. село, 16.1 1955, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 660.