ВІЙНУ́ТИ, н́у, не́ш, док., чим. 1. також без додатка. Однокр. до ві́яти 1-3. Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться (Вовчок, І, 1955, 48); Гашіца відчинила льох. На них війнуло холодом та специфічним духом льоху (Коцюб., І, 1955, 242); Він [кінь], здибившись, сердито війнув на дядьків своїм султанисто розпущеним хвостом (Гончар, Таврія.., 1957, 563).
2. чим, безос; перен. Викликати відчуття чого-небудь, нагадати собою про що-небудь. На нього війнуло романтикою дитинства, і роки наче зсунулися назад (Гур., Життя.., 1954, 238); Зі скрині війнуло, мов з домовини, чимсь далеким і похоронним (Цюпа, Три явори, 1958, 47).
3. розм. Те саме, що майну́ти 2. Та поїзд тільки війнув перед його носом хвостом і поринув у затінок густого грабового лісу (Смолич, Театр.., 1940, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 669.