ВІ́НЧИК, а, ч. 1. Зменш.-пестл. до віне́ць 6. Вінчик сонця, що саме заходило, завмер на одну тільки мить на обрії— і зник (Скл., Хазяїни, 1948, 109).
2. рідко. Те саме, що віно́чок 2, 3. Сині довгасті очі, у вінчику густих чорних вій — іскрилися (Грим., Син.., 1950, 86); А в степу жита хвилюють, Стиглим колосом цілують, Мов сп’янілі з спеки трошки, Сині вінчики волошки (Черн., Поезії, 1959, 64).
3. рідко. Те саме, що ві́нця. Мама страшно плакала, всі їй подавали воду, і вона цокотіла зубами об вінчик склянки (Смолич, Дитинство, 1937, 99).
4. Перехідна частина від шкіри до копита в копитних тварин. Часто бувають випадки поранень коней (засічки) у ділянці вінчика (Профіл. захвор.., 1955, 214); Кайомка та вінчик — перехідна частина від шкіри, звідціль відбувається ріст копита (Конярство, 1957, 17).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 678.