ВІО́ЛА, и, ж, 1. Смичковий чотириструнний музичний інструмент, що має лад, октавою вищий від віолончелі та квінтою нижчий від скрипки; альт. Поза склом [вікна] Віола стогне під лучком… Схиливсь над нею юнак-грач І слуха струн таємний плач… (Щог., Поезії, 1958, 286); Діоней взяв лютню, а Ф’ямметта віолу, та й заходилися прехороше грати до танцю (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 48).
2. Старовинний смичковий інструмент, що мав звичайно шість струн, натягнених над грифом, і стільки ж струн того ж ладу під грифом.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 679.