ВІОЛОНЧЕ́ЛЬ, і, ж. Смичковий чотириструнний музичний інструмент, середній між скрипкою та контрабасом. Довго бринить іще рівний звук, немов хтось вчепив невидиму струну на віолончелі… (Вас., І, 1959, 277); На естраді музиканти готували свої інструменти — сердито бубонів контрабас і вібрувала віолончель (Десняк, II, 1955, 318).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 679.