ВІ́РУВАТИ, ую, уєш, недок. 1. Бути релігійним, вірити в бога, у надприродні сили. — Мужик поки ще темний, то і в бога вірує; а вивчиться — він і церкву забуде (Мирний, І, 1954, 340); Я довідався, що десь коло нас близько мешкає молода швачка, яка ані в бога не вірує, ані панів не признає (Стеф., II, 1953, 13).
2. рідко. Бути певним, переконаним у чому-небудь. О, велетні, що запряглися в ярма, Щоб цілий світ од ярем увільнить! Я вірую, що йдете ви недарма (Рильський, II, 1946, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 682.