ВІТЕРЕ́ЦЬ, рцю, ч. Зменш.-пестл. до ві́тер. Ранок такий-то тихий та ясний придався: ні вітерець не війне (Вовчок, І, 1955, 48); В степу віяв тихий прохолодний вітерець з моря (Кучер, Чорноморці, 1956, 111).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 687.