ВІЩА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., заст. 1. неперех., уроч. Говорити щось значне, важливе. [Печариця:] Христос.. про братолюбіє віщав (Мирний, V, 1955, 148); — Чи ти волієш на сцену — з високих котурнів віщати, Чи в героїчних рядках славити війни та кров (Зеров, Вибр., 1966, 343).
2. перех. Віщувати (в 1 знач.), провіщати. Ласкаво пахли прибережні луки, І півень десь погожий день віщав (Рильський, I, 1956, 242); Стояв могутній дуб, високий та крислатий. На прощу люд туди щоденно учащав, Бо жив там віщий Крук, на витівки багатий. Майбутнє з висоти він кожному віщав (Год., Заяча математ., 1961, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 692.