ВІЩУ́Н, а, ч. 1. заст. Той, хто віщує, пророкує що-небудь. [Долон:] Пророчице, скажи, чи я верну живий з моєї справи? [Кассандра:] Питай в Гелена, та чи мало ж є у нас у Трої віщунів? (Л. Укр., II, 1951, 269); — Не вгадав, не вгадав! Віщуна з тебе не буде! — сміялися хлопці (Чендей, Вітер.., 1958, 270).
2. перен., поет. Ознака, прикмета того, що настане. Подихнув пустовливий [пустотливий] вітрець, той віщун світання (Коцюб., І, 1955, 125); Між горами запалювалися блідими смугами віщуни недалекого ранку (Ле, Міжгір’я, 1953, 272).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 693.