ВІ́ЯЛО, а, с. 1. Виготовлений з легкого матеріалу предмет (звичайно у вигляді півкола), яким навівають прохолоду в обличчя під час спеки. Так було душно, що аж уночі приходилось умиватись та віялом обмахуватись (Л. Укр., V, 1956, 54); У неї в чудова колекція японських віял (Донч., III, 1956, 42); * Образно. А пальми, замахавши сотнями віял, вітали — "осанна!" (Коцюб., II, 1955, 301); * У порівн. — Горе з цим базікалом Глібом, язик у нього, немов віяло (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 24).
2. у знач. присл. ві́ялом. У вигляді півкола. Легкі брижі схвачуються від бортів [човна] і.. розбігаються віялом ледь помітних хвиль (Смолич, II, 1958, 44); Жар-птиця легко гойдалася на гілці, розпустивши віялом свій вогненний хвіст (Донч., IV, 1957, 204).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 693.