ГАМУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех.
1. Не давати виявлятися; стримувати. Мася чуть тільки гамує сміх, а ляхи — щоб котрий вусом моргнув, то ніт (ні) (Свидн., Люборацькі, 1955, 84); Деякий творчий досвід і моя громіздка виробнича біографія дають мені можливість поєднувати хвилювання з дедалі більшою кількістю думок, які гамують хвилювання там, де воно не потрібне (Довж., III, 1960, 178).
2. Те саме, що заспоко́ювати 1. Порицька і червоніла, і втішно всміхалась, гамуючи сестру (Л. Укр., III, 1952, 747); — То ти легковажиш мої слова, сину? — спитала [мати] і глянула на мене з жалісливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем (Коб., III, 1956, 32); // Втихомирювати, приборкувати. Усі [козаки] пішли ще повесні на поклик Петра Сагайдачного гамувати на Чорнім шляху кримчаків та турків (Ле, Хмельницький, І, 1957, 300).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 25.