ГВОЗДИ́КА1, и, ж. (перев. мн.) (Dianthus L.). Трав’яниста декоративна рослина з запашними квітами білого, рожевого, червоного та інших кольорів. Квітник перед ганком аж горить червоними, рябенькими, білими гвоздиками (Коцюб., І, 1955, 460); Біля рож аж до призьби закучерявила землю пахуча красоля й гвоздика (Шиян, Гроза.., 1956, 445).
ГВОЗДИ́КА2, и, ж. Висушені пуп’янки гвоздичного дерева, що вживаються як прянощі. А далі, пишаючись, нарівні з панами пив [Терентій] запіканку, зварену на перці, імбирі, гвоздиці й курдимоні (Стельмах, Хліб.., 1959, 54); В узбецьких стравах своєрідним в підбір прянощів і спецій (м’ята, кориця, гвоздика, імбир, шафран і т. ін.) (Технол. пригот. їжі, 1957, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 44.