ГЛУ́ХО.
1. Присл. до глухи́й 2. — А чи не прийшли Глибівські чумаки додому? — проговорив [Данило] та так глухо, мов не своїм голосом (Вовчок, І, 1955, 99); Глухо гули потужні мотори (Собко, Запорука.., 1952, 3).
2. у знач. присудк. сл. Нічого не чути. Глухо скрізь, холодно, темно (Граб., 1, 1959, 358).
3. присл., розм. Щільно, наглухо. Шпунтубель складається з двох колодок (1 і 2). До колодки (1) вставляється залізко, що закріплюється клином. Підошвою цієї колодки є металева пластинка, глухо закріплена на колодці (Стол.-буд. справа, 1957, 93).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 89.